Document
«Женский мир»: фотопроект об Украине, красоте и идентичности

Что такое национальный костюм? Это праздничная одежда, музейный экспонат или поиск собственной идентичности? Куратор проекта Елена Боришполец и фотограф Андрей Рафаэль предлагают познакомиться с историями трёх рожденных в СССР женщин, чей мир когда-то изменил украинский наряд.


В фотопроекте приняли участие поэт и менеджер культуры Елена Боришполец, писательница Елена Андрейчикова, художница и автор книги о современном украинском искусстве«Беззащитность перед красотой», а также консультант по истории украинского костюма Катерина Билетина. Фотограф проекта – Андрей Рафаэль. Далее кураторский текст Елены Боришполец и истории героинь.

Фотопроект дослідження «Світ жіночий» – це історія пошуку краси та ідентичності на зламі існування українки на Одещині від часів СРСР до сьогодні у 20-ти фотографіях. Погляд на шляхи відомого у всьому світі вбрання імплантованого у ландшафт Куяльницького лиману. Три жінки, три історії, три дослідження.

 

Нічого окрім минулого немає. Точніше є ти-сам-сприймаючий у теперішньому – але око себе не бачить (с) Микита Кадан

Елена Боришполец

Чому так мені кортить розповісти ту історію пошуку краси трьох, бо ж здається нічого нового немає ні у прогулянці по степовому ландшафту, ні в українському вбранні, а кількість шароварщини, взгалі доводить до люті. Та це все дивлячись з якого року і з якої території кинути оком на «шаровари».

Адже все своє дитинство я провела на селі, яке знаходиться на відстані витягнутої руки до Одеси з однієї сторони, а на відстані другої руки проходить славетний Чумацький шлях. Кого на тому шляху тільки не було: німці, росіяни, болгари, білоруси, румуни, роми, це якщо коротенько. Красносілка (1807 рік Гильдендорф – «Золоте село», сподіваюсь що перша назва колись повернеться до нас) на моєму віку мала змішаний національний «стіл», та за часів Союзу всі були однакові, все було однакове. Чи йшла колись у нашому домі мова про Чумацький шлях за часи СССР? Ні, не йшла. Чи говорили ми у родині українською? П’ять км від Одеси? Ні. Чи чула українську від сусідів, чи друзів? Не чула. Батьки мами вживали подекуди суржик, що було, то було.


Я і моє оточення вивчали мову у школі, сприймаючі її суто як дисципліну, за яку треба отримати оцінку, бо увесь побут і культурний нарис проходив під тавром виховання СССР і культу вождя. Народжена у 80-му я побула піонеркою, бачила розвал Союзу, дефіцит, черги за халвою та колисками, купони замість грошей, та як у магазині міняють мед на одяг, і звісно, що я губилася серед того, що видавала навколишня середа і неминуче вбирала її.

Ніяких розмов навколо про мову не було, ні у 90-их, ні у 2000-их, мова собі і мова, у школі інколи грали спектаклі українською, танцювали веснянки, але коли дійство закінчувалося, закінчувалась і мова. Та десь всередині, в мені, як у музичній скрині завжди скрипіло дідове «Фіть-фіть-фіть, тьох-тьох-тьох, ай-я-яй, ох-ох-ох, там соловейко щебетав». Співав дід, коли був п’яний, та то інша історія, дідова, для нас головне що співав, та на шарф казав – кашне, на піджак – твинчик. А у карманах того твинчика, замуленого життям комбайнера і роками, що можна було його зварити з наваром, завжди були цукерки і дід видавав їх мені по одній, неначе золото. Але цукерками я їх не називала ніколи. Бо то для мене були конфеты. Нічого в нашій радянській родині не видавало українців окрім дідового прізвища Тетенко. Так ми і жили, дід помер, коли я була ще зовсім маленька, і на якесь диво якось бабуся дістала з під металевого ліжка страшнючу дермантинову валізу кольору поносу, відкрила її, і здарувала моїй старшій сестрі хустку, може не під фанфари, але приблизно так і було. Хустка та була найкрасивіша річ, яку я бачила коли була мала. Величезна, вовняна, світленька, усипана вся квітами, та ще й з бахромою довшу за мою долонь! Буквально Dolce & Gabbana 3D, колекцію яких я побачу через багато-багато років. Я закохалася в те плямисте простирадло, як дитина, якою і була. Бо з нього можна було зробити і сукню і юбку і навіть фату. З тієї хустки-трансформера і почався мій нескінчений пошук краси через місце де ти живеш, через його нескінченні секрети, і не в останню чергу, через вбрання яке на тобі, автентичне чи повсякденне, значення не має зовсім. І вже у зрілому віці через меседж, який ти несеш в собі і на собі кожного дня.


Хустку бабусі клята моль давно зжерла, не вгляділи. Мене ж продовжує приваблювати пильне розглядання процесу культурного, а особливо візуального, підґрунтя Одеси та Одещини. Підґрунтя, яке постійно видає пласти і злами, зазираючи в які, розгубитися дітям СССР, було і залишається зовсім не складно. Складно прийняти, що впорядкований режимами світ, як та міль, відбирає в нас знання і красу чи ховає їх від нас навмисне. Як то не знала у 1954-му про свій світовий успіх на Міжнародній виставці у Парижі Катерина Білокур. Що там і чому казав Пабло Пікассо про її картини, знав режим але не вона. Все це ставалося з нами сто разів. І саме час розглядіти самого себе, навчитися працювати з минулим такими маршрутами в яких наша пам'ять не зшита владою чи агресивним патріотизмом, чи обома одразу, бо з рештою, – нічого крім минуло в нас немає.

Елена Андрейчикова

- Бабушка, а что это у тебя?

 

- Коралі.

 

- Кораллы? Как в море? И почему ты говоришь «коралі»?

 

- Да, как в море. И потому что я говорю на украинском языке. Только с вами на русском.

 

- Говори со мной всегда на украинском.

 

- Добре, люба.


Несколько тонких нитей с алыми кораллами бабушка носила всегда. И дома, и на работе. На работе, в санатории «Якорь» на 16й станции Большого Фонтана, среди облаченных в шорты и сарафаны отдыхающих, это смотрелось особенно ярко. Зеленые всегда улыбчивые глаза, слегка вздернутый носик, что делало бабушку женщиной вне возраста, всегда идеальная осанка, накрахмаленный халат, белая шапочка, прикрепленная к волнистым волосам изящными заколками, и украшение, которое страшно манило меня. И однажды бабушка дала мне примерить ее коралловые бусы. Дрожали мои руки, улыбка и робкая душа, которой позволили прикоснуться к прекрасному.

- Завжди пам’ятай, що ти жінка. Навіть коли без коралів.

 

- Але ж вони в тебе є!

 

- В мене нема. Це штучні. Колись я виміняла свої справжні коралі на хліб. Потім розповім. Але це зараз немає значення. Пам‘ятай.


І я запам‘ятала.

Катерина Билетина

Я – етнічна росіянка. Мати з Уралу, батько з Сибіру. Чула від батька, що його бабка Варвара була родом з Чернігівщини, але що то за бабця, де її світлини – сліди губляться серед Великої російської рівнини. Отже, майже ніяких українських коренів. В радянські часи батько жив і працював в Одесі, потім переїхав в Херсон. Я навчалася в Національній академії образотворчого мистецтва в Києві і паралельно співпрацювала в дитячому журналі Соняшник, де пощастило, завдяки дружбі з Лесею Ворониною, доторкнутися до казкового світу української етніки. На хвилі зацікавленості почала скуповувати етнографічні альбоми вид-ва Родовід, всі ці чарівні Мальовані Скрині, Прикраси, Вишивки та Килими. Особливе враження справили альбоми зі світлинами "Україна та українці", зібрані Іваном Гончаром. З 2004 року я стала малювати велику живописну серію Український портрет - портрети наших сучасників в старовинному українському вбранні. Серію продовжую і досі, а пересувні виставки Україною, які презентують цей проект, відбуваються майже кожен рік. Знайомство з закарпатським строєм відбулося під час пленеру в селі Воловець в 2014 році. Ми поїхали з художниками малювати краєвиди в село Річка, де працювали в свій час знакові постаті закарпатського живопису – Бокшай, Глюк, Кашшай. Там в однієї бабці купила білу, пухнасту, як хмара, ґуню і вишиту коротку закарпатську сорочку. Відтоді ця вишиванка і ґуня мандрують зі мною в подорожах і позують на багатьох портретах.

Фотопроект осуществлён при поддержке Управления культуры, молодёжи, спорта и туризма Красносельской объединённой территориальной громады и лично главы громады Марины Архирий. Партнёром по костюмам выступил музей Ивана Гончара.