Document
Анна Костенко: что значит искать Бога в себе?

Поговорили с писательницей Анной Костенко об одесском мифе, реальности и одиночестве.


Аня, в одном из интервью ты рассказывала, что пишешь с детства. У тебя вышло несколько сборников, роман «Те, що позбавляє сну» — абсурдистская, сюрреалистическая проза, роман «Цурки-Гілки» — довольно традиционное повествование для Одессы по форме и содержанию. Ты ищешь себя или просто экспериментируешь?

 

По-перше, я не вважаю, що вона традиційна для Одеси, і річ навіть не в тому, що книга написана українською про Одесу. А по-друге, я справді люблю експериментувати. Люблю шукати себе. Коли будь-яка творча людина каже: все, я знайшов себе, — треба ставити хрест. В мене безумовно є певний стиль викладання матеріалу, метафорична система, яку я використовую, чи яка мене використовує... Але мені завжди цікаво поекспериментувати з жанрами, формою, тому я взяла так би мовити «одеський міф» аби показати значно більше, ніж бандитську Молдаванку.


 

Как встретили «Цурки-Гілки» в Одессе и в целом по Украине? Есть разница?

 

Я думаю що вона є. Але річ навіть не в цьому. Я люблю створювати тексти, побудовані ніби на сходинках, які мають декілька рівнів прочитання. Якщо той, хто хоче побачити у тексті лише тьотю-мотю, одеський гумор, одеській будиночок — він це побачить, то задоволено скаже: «Боже, какая прелесть! Наша рибка написала шо-то похожее». Той, хто вміє читати між рядками — побачить щось більше. Коли люди висловлюють свою думку, я вже розумію, з яким читачем маю справу. До речі, така сама ситуація з романом «Те, що позбавляє сну». Хтось сприйняв тільки перший шар — ось художник не може намалювати картину, ось у нього якась проблема, ось йому потрібен відпочинок і так далі, а хтось зумів побачити у тексті зашифровані картини Егона Шіле чи Матісса. І це круто, мені цікаво говорити з таким читачем...


 

Как восприняли книгу в Одессе? Потому что для одесситов ― это новые «одесские рассказы». От этого никуда не денешься.

 

Не знаю. Я не так багато людей зустрічала, які б порівнювали мене з Бабелем. Ми сьогодні згадували Євгена Михайловича Голубовського — він скоріше порівнює мої тексти з європейською, американською літературою.

 

Один критик каже мені: «Ви, виявляється, єврейська письменниця, а не українська, ви створили такі колоритні єврейські персонажі, що вони викликають симпатію більше, ніж, наприклад, персонаж, який носить білу вишиванку і є українцем». Тобто, для когось я — єврейська письменниця, що зрадила Україну. Мені це дуже смішно чути. Яка різниця, як сприймає Київ чи Одеса? Я не маю такого поділу. Мені не важливо, де живуть мої читачі, важливо чи спроможні ми говорити однією мовою, чи є у нас спільні теми для дискусії. Ось, такі критерії.

 

Мне кажется, сегодня в Одессе писатели обречены на сравнение с Олешой, Катаевыми, Паустовским. Что классики давят на них своим весом.

 

Мені здається, що це не лише сьогодні, і не лише в Одесі. Так було завжди. Особливо, коли ти пишеш щось своє, або намагаєшся створити якийсь інший погляд, тебе треба з кимось порівняти, аби ти став зрозумілим.

 

Але це величезна відповідальність, коли тебе з кимось порівнюють. Я дуже хочу бути собою, знайти свій шлях, знайти свою мову, створити свій художній світ, а не бути схожою на когось. Я люблю Маркеса. Це один з найулюбленіших письменників, але порівняння з ним мене лякає.

 

Молодий Сальвадор Далі, коли побачив картини Пабло Пікассо, почав малювати кубізм. Я бачила ці роботи, вплив Пікассо відчувається в них дуже сильно. Але, разом з тим, малюючи кубізм, Сальвадор лишався Сальвадором, а потім взгалі відійшов від цього стилю і попрямував своєю дорогою.


Порівняння сприймаю по-філософськи. Знизую плечима і йду далі. Кирпа в мене не задирається, бо я багато у чому сумніваюся. Пошук нових шляхів — ось що головне.  

 

У нас дуже законсервувалася література, навіть сучасна, і коли твої погляди трішки не співпадають з іншим поглядом на культуру чи мистецтво, це сприймається негативно.

 

Відгуки бувають не тільки позитивними. Один критик якось сказав мені: «Ваша література, то є болото». Це було «приємно» почути. Добре, нехай болото, але на болоті живуть лелеки, які занесені до Червоної книги. Я не вважаю свою літературу болотом. Просто він її не зрозумів і тому вона, на його погляд, погана. «У вас занадто складна образна система». Повертаючись до Цурок-Гілок: «У вас немає головного герою! Де зав’язка? Де кульмінація?» Господи, після Джойса говорити про канони роману… Це смішно. Про жанрові експерименти краще не думати, все мусить бути за схемою: герой — антагоніст — конфлікт — перемога. А це вже не смішно, це сумно. «Цурки-Гілки» побудовані на джазі, і є читачі, які чують цю музику, чують головну тему та імпровізацію-соло кожної квартири. Це гра, тут не може бути головного герою.

В украинской литературе полным ходом идет процесс мифотворчества: создаются новые мифы, переосмысливаются старые. А Одесса остается замкнутой на себе, на своем мифе и не очень-то хочет выбираться из него.

 

По-перше, я не бачу нічого поганого у міфотворчості. Основна причина звернення до міфів у наш час — бажання знайти відповіді на питання, які неможливо пояснити за допомогою логіки. Саме тому, все частіше письменники звертаються до міфів, біблійних мотивів, бо відчувають величезне прагнення до пізнання духовного світу.

 

По-друге, звернення до міфу, певною мірою є протиставленням принципам літератури реалізму або соцреалізму, яка по троху вже набридає. А взагалі міф дає величезні можливості для письменника.

 

Якщо ми говоримо про «одеський міф» с тьотьою Сонею та Привозом — то це, скоріше не міф, а кітч — ідеалізація прекрасної Молдаванки, яка ніколи прекрасною не була. Горьківське «дно», що переповнене ремарківськими персонажами. Фіра, Ромео-щипун — це люди з темним минулим, але без майбутнього. Ідеалізувати їх? Нащо? Треба говорити правду: умови для життя були жахливими, але тим неменше, там жили люди, які вміли ділити між собою крихти хліба, які вміли знаходити спільну мову. А ще вони терпіти не могли радянської влади… Ні, я не продовжувала «старий міф», я показала, як воно було. Була така Одеса. І це правда.

 

На одному одеському телеканалі я мала дуже цікаву розмову, і телеведуча висловила думку, що я нібито не люблю своїх персонажів, що ненавиджу їх.  Чому виникає таке відчуття? Тому що я показала героїв такими, які вони були, не ідеалізуючи, не створюючи позитивного чи негативного персонажу.  

В голове у одесситов этот миф заложен. Ты же вмешиваешься в него, нарушаешь идиллию.

 

У своїй передмові я написала, що не засуджую, не продовжую й не створюю «одеський міф», але, певною мірою, і не руйную його. Майже всі персонажі невигадані, я навіть дозволила собі не змінювати їхні імена та прізвища. Деякі діалоги та ситуації — життєві. Наприклад, історія з єврейською дівчиною Рахель, яка чотири роки переховувалася у підвалі будинку під час війни. У книзі я додала любовної лінії, але діалог з червоним комісаром віришила не «редагувати».

 

Але знову-таки, всі ці діалоги, персонажі, гумор і не тільки — на поверхні. Головне — у підексті, у символах, алюзіях. Інтерпретація — то вже творчість читачів, вона залежить від їхнього уміння побачити щось своє, побачити закодоване, приховане, але, на мій погляд, найсмачніше, найцікавіше у тексті. Саме тому, я завжди говорю: якщо читач захоче посмакувати «одеських жартів» — він знайде їх тут, хоча і не так багато, якщо захоче побачити паралелі з сьогоденням — він їх побачить, бо у книзі є багато ситуацій, дуже схожих з тим, що відбувається зараз у нашій країні. Будинок переживає «реформацію» чи то від’єднання від головного міста через каналізаційні проблеми. Той, хто захоче побачити буддійську усмішку з єврейським корінням — побачить її не один і навіть не два рази.   


 

На примере маленького двора?

 

Звичайно. Я свідомо звернулася до такої теми. Подвір’я, будинок — це символ, це маленький мікрокосм, завдяки якому легше зрозуміти, що відбувається у великому світі. Не дарма я відмежувала цей будинок від головного міста, він десь там на межі, покинутий і забутий іншими людьми. І саме з великого міста до будинку приходить смерть, війна, які  не зачиняють після себе брами. Вони дають собі слово повернутися сюди іще раз. І поворетаються, аж трамваї бояться їздити до цього будинку.

 

 

Почти кафкианский сюжет.

 

І знову ж таки: не зрозуміло, це будинок живих чи мертвих людей? Будинок, в якому немає бога, немає майбутнього. Знову-таки, інтерпретувати можна по-різному. Це вже творчість читача.

Мертвый румын? Кто он?

(Одна из сюжетных линий в книге крутится вокруг мертвого сантехника — прим. ред.)

 

Я його вбила. Він сантехнік без музичної освіти.

 

 

Я себе напредставлял, что это труп «одесского мифа».

 

Певною мірою так воно і є насправді. П’яний румун, який помер, з якого все почалося, і яким все закінчуєтсья, є дуже важливим персонажем книги. Його не можуть нормально поховати, тому що він нікому не потрібен. Взагалі, його похорон доведено до абсурду: дві жінки намагаються відтягнути труну, бо вона стоїть під вікнами. Про мертвого геть-зовсім забувають. Проходить багато часу і до будинку приїжджають різні політики. Один з них, до речі, то окрема тема, говорить, що необхідно від’єднати цей будинок і зруйнувати.  Аби виголосити свою історичну промову, політик обирає собі маленький пагорб за трибуну, який і виявляється труною нещасного румуна. От так, стоячі на труні, політик запевняє, що треба жити по-новому.  

 

У книзі є ще один політик-мрець, якого вбиває кілер і на крові якого граються у цурки-гілки діти вже через півгодини після вбивства. Взагалі, мені цікаво бавитися з такими контрастами, я люблю показувати наскільки людське життя втратило цінність, і подекуди ситуації у книзі доходять до абсурду, хоча нічого нового, все як у житті. Люблю залишати маленькі підказки-символи на кшталт незакритої брами. У тексті смерть, горе, війна, політики постійно приходять до подвір’я крізь «тріумфальну арку» і після себе ту браму ніколи на зачиняють. Є така прикмета: коли люди помирають, завжди закриваються двері, вікна, аби горе не поверталося. А тут воно вертається, бо брама завжди відчинена. І найстрашніше — її неможливо закрити. Так і зараз в нашій країні: ми не закриваємо браму, не бережемо себе, впускаємо горе і смерть, не розуміючи цього. Але то так, просто думки…

 

 

Я думаю, мы и так достаточно закрыты.

 

Я не маю на увазі не залізну завісу. Я про більш духовні речі.


 

Что нужно сделать людям из этого двора, чтобы они из него вышли? Добрались до трамвая и доехали до центра города. Ты не думала о будущем для своих персонажей?

 

Я гадаю, вони з нього не вийдуть. І це нормально, це звичайний життєвий процес. Я не буду оригінальною, якщо згадаю Мойсея, який сорок років водив своїх людей пустелею, аби вони забули рабства. Ми з вами живемо в час ходження пустелею. Це треба розуміти. І це класно! І слава Богу, що ми живемо в такий час, бо саме зараз ми з вами бачимо, як формується наша держава. Не мати рабської свідомості — це дуже красивий символ.

Я 1988 року народження, я вже не була ані піонером, ані комсомолкою. Я цього вже не знала, я чула українську мову, бачила прапор України, усвідомлювала це, але занадто багато зіштовхувалася з тим, що називається «совком», що має відлуння тої радянської ідеології. Моє покоління навряд чи дійде до «землі обітованої». Нажаль. Але знову-таки, це життя, усі зміни не відбуваються швидко, треба до цього ставитися по-філософськи.

 

 

Мне кажется, твоя последняя книга «Цурки-гілки» связывает Одессу с остальной Украиной неким мостиком и даже выходит дальше, за пределы Украины.

 

Можливо, не знаю. Взагалі, в усіх своїх творах я ніколи не називаю конкретної географії — країну, місто, континент. У «Цурках-Гілках», наприклад, жодного разу ви не зустрінете слово «Одеса», хоча, безумовно, зрозумієте, що мова йде саме про неї. Так само з першим романом «Те, що позбавляє сну»: події відбуваються «у місті недобудованих вавилонських веж». Знову-таки, для когось — це не «національна література», бо тут не піднімаються питання, які турбують сучасних українців. Для інших — це щось нове, цікаве. Так, наприклад, Дмитро Стус про цей роман якось сказав, що «такої прози в українській літературі ще не було». Мені дуже важливо показати, що українська література у контексті європейської. Але, нажаль, перший роман не прокричав так, як я сподівалася, для нього ще не прийшов час. У ньому піднімаються теми пошуку себе як митця, питання як створити щось більше за продукт, як не втратити себе у Купці Однакових Зачісок, що продукують те, що зараз модно, і як створити справжню живу картину, яка лишиться жити після тебе. Про це роман.

 

 

Для тебя важно донести свою мысль?

 

Звичайно, без цього немає сенсу. Коли пишу, я шукаю співбесідника, людину, з якою можу поговорити, посперечатися, помовчати. Усі творчі люди в глибині душі самотні діти.  Інколи мені закидають, що я занадто гіперболізую життя, доводжу до абсурду: «Тобі не соромно про таке писати?» Люди, а вам не соромно спокійно спостерігати за цим кітчем з телеекранів і нічого не робити?

 

Я дуже люблю книги Памука (Орхан Памук, турецкий писатель. — прим. ред.). В одному зі своїх романів, здається «Сніг», він сказав, що завдяки творчому процесові шукає Бога. Інколи мені здається, я так само шукаю Бога. В собі, не в церквах — з відти Він давно пішов. Взагалі, мені б дуже хотілося підняти цю тему: різниця між вірою та релігією, Богом у душі та церквою. Мені хочеться написати про це і побачити, що є люди, які думають так само. Мені хочеться написати про біль, коли я приходжу до церкви і бачу… ну, ви розумієте, що я там бачу. Мені хочеться зрозуміти, що означає шукати Бога в собі? Як Його шукати, коли підлога власної душі невимита? Ось про це хочеться писати.

Похожие Теги: писатели
Поделиться:

Другие материалы